Півдикий погляд, півпустий.
Кого на постріл підпустив –
той міг би стати другом. Враже,
сей бій всі вузлики роз`яже.
Не сій же куль – а відступи.

Пече залізо, біль тупий –
ні дихати мені, ні вмерти.
А небо, ніби душу здерто,

стовпіє. Вітер пригостив
голками тіло, і нести
йому глибоке стугоніння
мого тремкого піднебіння

і крити тремолом густим
се тріпотливе відпусти.
Вже сонце висохло до тіні,
я грію серце Батьківщині

своєму вкоротивши бій –
аж крапка проситься над `і`,
аж скрапує сльоза за сина
на однострій, де ще незимна,
мов пелюсткова, квітне кров.

Стиснув я п`ятипало знов
свій біль і серцю попустило.
Неправда, що душа безкрила –

я ледве втримував її,
стинав зубами, землю їв
і кликав маму – притулитись
як Боже перестане битись,
а решта – тиша обійме.

Ви не кажіть, що я помер,
а просто – що пішов до себе
кидати погляди із неба
в криниці вашої душі.

А ви за мене помовчіть,
думки визбируйте на віче –
ятрітиму у стигмах січі.

Ллю стуки серця...
у дощі...